A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Таврійська громада
Запорізька область, Оріхівський район

Українська весна 1918 року: у боротьбі за Олександрівськ (Запоріжжя)

Дата: 21.03.2018 08:33
Кількість переглядів: 160

УКРАЇНСЬКА ВЕСНА 1918 РОКУ: У БОРОТЬБІ ЗА ОЛЕКСАНДРІВСЬК (ЗАПОРІЖЖЯ)

Юрій Щур

кандидат історичних наук,

директор Запорізького науково-дослідного центру «Спадщина»

Однією із недостатньо вивчених сторінок історії нашого краю є події доби Української революції. До 1991 р., із зрозумілих причин, перевага надавалася висвітленню проблеми становлення радянської влади в Олександрівську та на території теперішньої Запорізької області. Після проголошення незалежності України акценти дещо змістилися: актуальності набула історія селянського повстанського руху, очолюваного уродженцем Гуляйполя Н. Махном. Тогочасні події в Олександрівську, пов’язані із Українською народною республікою та Українською Державою П. Скоропадського, певний час залишалися на периферії історичних досліджень.

Завдяки ґрунтовним дослідженням запорізьких істориків Г. Турченко, В. Бондаренка й інших ситуація поступово вирівнюється. Вважаємо, що у зв’язку із появою Указу Президента України «Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917 – 1921 років» та затвердженням Урядом плану заходів з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917 – 1921 років та вшанування пам’яті її учасників на період до 2021 року таких робіт має бути ще більше.

На нашу думку, однією з ключових подій Української революції на території Запорізького краю є боротьба за місто Олександрівськ під час наступу українських військ на Крим весною 1918 р. та перебування на Запорожжі січових стрільців та бійців із Кримської групи Армії УНР.

Після потужних подій національного відродження у Олександрівську, що відбулися 1917 р., місто 2 січня 1918 р. було зайняте прибулими загонами червоногвардійців. Разом із тим, командувач більшовицьких військ В. Антонов-Овсієнко відмічав, що Олександрівськ був «прочно занят (лишь) к 15 января». До міста прибув 1-й Петроградський загін на чолі із Поляковим[1]. Розпочалися розстріли й репресії. У лютому 1918 р. була заборонена діяльність церкви. Невдоволення нової влади викликала панахида за Т. Шевченком. Як згадував житель Олександрівська Г. Гордієнко: «Тоді в очах совєтської влади Шевченко був таким самим «контрою» як напр. і Грушевський, тоді большевицькі банди ще виколювали очі на портретах Шевченка й самі портрети його профанували, дерли, топтали їх». На фоні такої ситуації, у Олександрівську виникла підпільна організація Вільного козацтва, яка готувала збройне повстання. Очолювали підпілля українські старшини І. Сорін, І. Марків та А. Гребенник. Через раптовий відступ більшовиків з міста, повстання не відбулося[2].

У лютому 1918 р., після укладення Берестейського миру між УНР та Центральними державами на Наддніпрянщину вирушили австрійські та німецькі війська для допомоги Армії УНР у боротьбі з більшовиками. У складі австрійської армії перебував полк Українських січових стрільців, який у першій половині квітня, пройшовши Одесу, Херсон та Нікополь, прибув під Олександрівськ. У с. Нижнє Тарасівське селяни розповіли січовим стрільцям, що у с. Біленьке знаходиться більшовицька залога. В цьому напрямку виїхала одна чота як передня сторожа. До бою не дійшло, оскільки на той час більшовики вже залишили населений пункт. Стрілецькі сотні увійшли до Біленького при звуках церковних дзвонів, їх зустрічали місцеві жителі та загін Вільних козаків. Останні надали інформацію, що в Олександрівську знаходиться сильна більшовицька залога, в якій однак панував нелад. Здавалося, що місто неважко зайняти швидким наступом.

Командуючий січовими стрільцями сотник О. Микитка 13 квітня 1918 р. прийняв рішення атакувати Олександрівськ силою лише одного куреня. До цієї операції долучилися біленьківські вільні козаки силою близько 30 осіб. Випливши від Біленького на пароплавах, бійці УСС висадилися на берег на відстані близько 3-х кілометрів від Південного вокзалу[3]. Один з учасників описуваних подій М. Заклинський місцем висадки січових стрільців називає Канкринівку[4] (передмістя Олександрівська)[5].

Одна сотня УСС із відділом вільних козаків проводила успішну операцію на залізничну станцію, втративши одного вбитого (стрілець М. Ярема) і декількох ранених. На наступний день наступ було продовжено силою цілого куреня. Під час бою більшовики отримали значне підкріплення й перейшли у контратаку, оточивши з флангів стрілецькі сотні. Січові стрільці були змушені повернутися до Біленького. Загиблого стрільця поховали неподалік від села, «на високій козацькій могилі»[6]. На похорони стрільця зійшлося все село. Місцевий хор під керівництвом вчителя відспівав шевченків «Заповіт»[7].

Тим часом, попри успіх у бою із січовими стрільцями, більшовицьким частинам втримати Олександрівськ все одно не вдалося. На заваді цьому стали частини кримської групи Армії УНР, які після короткого бою зайняли місто 16 квітня. До складу групи підполковника П. Болбочана, яка була направлена зайняти Кримський півострів і захопити Чорноморський флот, на той час входили 2-й Запорізький, 1-й кінний полк ім. К. Гордієнка, інженерний курінь, кінно-гірський гарматний дивізіон, три польові і одна гаубична батареї, автоброньований дивізіон і два бронепоїзди (всього – понад 5 тис. бійців)[8]. Одним із бронепотягів, який брав участь у звільненні Олександрівська, командував майбутній генерал-поручник П. Шандрук[9].

Більшовицькі частини намагалися відступити до Мелітополя, але через захоплення їх супротивниками Канкринівки й пошкодження залізничної колії, були змушені відійти в сторону Волновахи[10].

До Олександрівська одночасно із групою («Запорожцями») П. Болбочана увійшли січові стрільці під загальною командою В. фон Габсбурга (серед українців більш знаного під ім’ям «Василя Вишиваного»). На пропозицію міської управи Олександрівська обидві військові формації влаштували парад. УСС вирушили з півдня, а Запорожці з півночі. Поперед січових стрільців йшла церковна процесія з хоругвами, духовенством і керівництвом міста. Назустріч їхав П. Болбочан, за ним – оркестр, потім йшов 2-й Запорізький полк, далі – 1-й кінний полк ім. К. Гордієнка, за ним гарматний полк, Кінногірський дивізіон О. Алмазова, бронеавтомобілі. Після зустрічі обох колон відбулося урочисте шикування, по завершенню якого відбувся спільний парад, який приймали полковник П. Болбочан та архікнязь В. фон Габсбург в присутності міського голови[11]. Під час заходу виступали, зокрема, курінний ад’ютант УСС П. Франко, який розповів про січове стрілецтво та його участь у війні, представник УЦР Короленко та січовий стрілець М. Заклинський[12].

Не затримуючись в Олександрівську, кримська група вирушила до місця свого безпосереднього призначення. До запорожців приєдналися деякі жителі Олександрівська та окремі групи січових стрільців.

Після вибуття кримської групи із Олександрівська у місті залишилися січові стрільці та кілька невеликих австрійських технічних відділів. Команда групи В. фон Габсбурга також знаходилася тут. У місті також було залишено одну сотню 2-го Запорізького полку під командуванням сотника Гемпеля, якого призначено комендантом Олександрівська.

В. фон Габсбург у своїх спогадах писав: «Теріторія давного Запорожжя має несподівано свідоме українське населення. Я говорив з селянами, особливо в околицях Царицинського Кута[13], і переконався, що традиція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається у них та старина. Багато [хто] оповідає, що його дід чи прадід був на «Січі». Кожний гордиться цим, що він з вольного козацького роду»[14]. У листі до А. Шептицького архікнязь із захопленням писав про своє перебування у Запорізькому краї: «Я знову із хоробрими легіонерами на «Запоріжжі», тут так чудово! Тут люди дійсно впевнені в собі, справжні українці, і вони все ще досить ретельно дотримуються всіх запорізьких традицій, я щасливий тут знаходиться…»[15].

З перших днів перебування у Олександрівську січові стрільці включилися до громадського українського руху, допомагаючи місцевим активістам організовувати політичну, військову та освітню галузі. Стрільці викладали на курсах українознавства для залізничників, займалися упорядкуванням бібліотеки «Просвіти», співпрацювали з місцевими українськими газетами, зокрема тижневиком «Січ». У міському парку проходили гуляння при звуках стрілецького оркестру. Навколишні села запрошували УСС до себе і спільно організовували читальні, освітні гуртки, театральні вистави[16].

Після завершення бойових операцій у Криму на територію краю повернулася 1-ша Запорізька дивізія П. Болбочана. Спершу вона дислокувалася у Мелітополі, а пізніше – в Олександрівську[17]. У Царицинському Куті на постої перебував 3-й гайдамацький полк, очолюваний В. Петрівим, пізніше – військовим міністром УНР[18].

Генерал В. Петрів у своїх спогадах про похід Запорізької дивізії на Крим згадував, як на Великому Лузі біля Хортиці місцеве населення вітало В. фон Габсбурга. На зустріч січових стрільців із дивізійниками з’їхалося багато людей із навколишньої місцевості. Дивізія, яка поверталася із Криму, везла із собою імператорську карету, забрану із резиденції Романових у Ялті. Командування дивізії, посадивши до карети Габсбурга, їхало поруч на конях, у супроводі дивізійних кіннотників: «карета, запряжена шестірнею, гналася Великим Лугом серед веселих окликів вояцтва й зібраного народу. Летіли вгору шапки козацькі, шуміло море голов і не втихало радісне «Слава»!»[19].

Зусиллями старшин Запорізького корпусу була створена селянсько-гайдамацька трупа, яка готувала постановку «Назара Стодолі», «Гостя з Запорожжя» та інших вистав. Гайдамаки створювали в селах мандрівні бібліотеки, поширювали українські книжечки серед жителів краю тощо. М. Заклинський згадував, що попит на українську книжку був величезний. Хоча книги, привезені із Києва, коштували дорого – їх розкуповували умить. З Олександрівська забирали книги сільські кооперативи та одразу ж знаходили для них покупців. До місцевих бібліотек та книгарень також надходили книги із Галичини, їх привозили бійці УСС. Ці книги були втричі, або й вчетверо дешевшими й розходилися дуже швидко[20].

Значного розголосу на Запорожжі отримало гайдамацько-селянське свято, яке відбулося на початку травня 1918 р. за участю Запорозького корпусу та січових стрільців у с. Царицинський Кут. Тут були присутні гості із навколишніх сіл, Павлограда, Олександрівська та Мелітополя. У програмі був військовий парад, спільний обід селян і війська, вистава, масові гуляння. Була організована лотерея на користь місцевої української читальні, прибуток від якої склав понад 5 тис. крб. (передано в розпорядження сільської «Просвіти»)[21]. Найбільше гості свята були вражені джигітовкою гайдамаків. Вони вважали себе козаками і плекали козацькі традиції верхової їзди. Стандартний трюк вимагав від вершника підняти із землі шапку, несучись на повній швидкості. Показували гордієнківці й інші трюки: скакали при боці коня, прикидаючись мертвими; ухилялися від стріл і пострілів вогнепальної зброї; деякі скакали під конем. Вони могли розвернутися в сідлі, спереду назад, під час того, як їх коні неслися галопом тощо. У абсолютному захваті від побаченого перебував і В. фон Габсбург[22].

Для запорожців та січових стрільців олександрівська «Просвіта» організувала кілька екскурсій на Хортицю. Перша з них відбулася 18 червня 1918 р., за кілька днів до переїзду 2-го Запорізького полку, при якому був П. Болбочан, із залізничної станції до с. Вознесенка, що розташовувалося за 2 версти на захід від Олександрівська[23]. За спогадами безпосереднього учасника цих подій сотника Армії УНР олександрівця Никифора Авраменка, «Вознесенка невелике в 450-500 дворів село розположене на високому узгірюю, на місці колишнього Запорожського зимовника. На південь під горою, Дніпро несе широкі весняні води і огортає в батьківських обіймах острів Хортицю, одне з місць, де колись Старе Славне Запорожське Козацтво мало свою столицю, де перший його отаман Князь Байда-Вишневецький, заснував сильну Січ і в 1530 роках відбився від Кримського Хана. Де потім другий славний Кошовий Шах заклав сильну фортецю; де колись наші перші князі, йдучи в поход на Царьгород, спочивали та приносили жертву богам за щасливу подорож через пороги, або за удатний похід, повертаючись з Візантії»[24].

До Хортиці запорожці добралися пароплавом «Кочубей». Висадившись на берег в німецькій колонії, «звідтіля з оркестром спереду полк рушив на північну сторону. Там до нашого часу збереглися рови з невеликим редутами, могили та ями, будовані за часів Байди-Вишневецького. … Дорогою пройшли мимо великої скелі, що звалася “Вошивою”. На “Вошивій” скелі збудовано сильний редут Гетьманом Шахом. Цей редут, нависши над Дніпром, тримав колись під гарматним і мушкетним вогнем на цілу верству весь Дніпро. Зупинився полк біля високого хреста на північній стороні острова. Хрест поставлено на найвищому місці по наказу, як каже на ньому надпись, земского начальника Н. району Катеринославського повіту, “на місці бувшої Запорожської церкви”. Од хреста починається низка редутів, що захищають Хортицю з західнього краю; чудовий навкруги краєвид. На північ видно високі скелі, що здавлюють Дніпро. Це місце зветься по запорожському “Вовче горло”, по татарському “Кічкас”, – бурхлива вода. На схід видно в долині м. Олександрівськ в садках і парках, на північ Великий Луг Запорожський, як зелене море і широкий-широкий Дніпро, що нарешті вирвавшись з кам’яних обіймів, розливається, проминувши Хортицю, на кілька верст»[25].

Відвідування Хортиці було яскравим епізодом перебування Запорізького полку в Олександрівську. Один із учасників екскурсії у своєму щоденнику занотував: «Острів Хортиця лежить низче порогів. Уявляє із себе величезну гранітову скелю. Віками Дніпро наносив на камінь мулу, а вітри пиляки, піску, листя з берегів і т. и. Дякуючи цьому наросла товста кора грунту. Завдовжки Хортиця 9 верст, заширока – 1-3 верстви. Північна сторона висока і обірвана над водою; чим далі на південь, себ-то вздовж до другого кінця, стає нижча. Найвище місце це голова Хортиці де стіна над водою досягає 30о. Вся площа вкрита рослинами. Горішня травою, середня сосновим бором, посадженим років 30 назад, і південна лугом, лозами, вербами, дубиною і осокорами. Росте одиноко багато груш. Засівається хлібом порівнюючи невелика частина площі, щось 700 десятин. Решта випасається худобою, або засаджується баштанами. Кольонія Німців в 20-30 дворів, являється господарем Хортиці. Живуть Німці добре, чисто. Порозводили добрі садочки, закріпили сипучі піски верболозом і насадили бір. В більшості ці Німці виходці з Саксонії»[26].

Наступний похід на Хортицю відбувся 29 червня і мав на меті вшанування полеглих предків. Цього разу, поруч із дерев’яним хрестом, було встановлено залізний із написом: «Сей хрест – знак щирої любови і вдячної памяти орлам небіжчикам Запорожської Січі від вірних нащадків їх, козаків 2-го Запорожського пішого полку, який, після довгого поневолення прийшов сюди перший з отаманом Болбочаном, як організована українська бойова частина і приніс з слізьми радости молитовне синовне привітання незабутнім славним предкам. 29 червня, р. Божого 1918». Хрест був освячений полковим пан-отцем М. Мошнягою, після чого він провів під відкритим небом Службу Божу та панахиду за упокій душ померлих і загинувших у боях січовиків. Наступною була промова Болбочана, після якої разом із жителями навколишніх сіл, які були присутні на заходах, було влаштовано «бучні поминки прадідам – Запорожцям»[27]. Беззмінним екскурсоводом для запорожців та січових стрільців під час прогулянок по Хортиці був олександрівський краєзнавець Я. Новицький[28].

Крім національно-культурницького, розвивався і український мілітарний рух. У квітні 1918 р. у Олександрівську розпочалося формування 2-ї Самокатної сотні 2-го Запорізького пішого полку Запорізького корпусу. На гроші місцевих жителів її формував сотник Ширяй. Протягом двох тижнів до її складу записалося 150 юнаків вчительської семінарії, чоловічої гімназії та навколишніх сіл. У сотні було 14 кулеметів та 14 самокатів.

Гетьманський переворот 29 квітня 1918 р. українські військові частини, дислоковані в Олександрівську, зустріли вороже. 2-га Самокатна сотня відмовилася присягати Українській Державі гетьмана П. Скоропадського і через два дні після огляду військовим міністром Рогозою Запорізького корпусу в Олександрівську була розформована. Козаки й старшини перейшли до інших частин, або розійшлися по домівках[29].

Після перевороту провідну роль у суспільно-політичному житті почали відігравати заможніші, здебільшого русифіковані верстви населення. Відповідно до своїх уподобань, вони почали пристосовувати до себе оточуюче середовище, надаючи йому вигляду дореволюційних часів. Українізація Олександрівська призупинилася. Написи на крамницях, які ще були українські – зникали, залишалися російські[30]. Тюрма в Олександрівську заповнилася свідомими робітниками, селянами, вчителями[31].

Під впливом негативного відношення до П. Скоропадського, політичні сили Олександрівська, роз’єднані суперечками, почали об’єднуватися. Вільне козацтво під командуванням І. Оліфера готувалося до збройного виступу проти представників нової влади, коли останні почали з’являтися у місті й вимагати визнання нової держави. На вимогу гетьманського повітового старости, щоб Вільні козаки склали зброю, останні зібралися у своїй казармі й обставили її кулеметами. Можливий збройний конфлікт було зведено нанівець січовими стрільцями, які, хоч і не були прихильниками П. Скоропадського, реальніше оцінювали політико-військове становище. Вони краще знали німецьку силу, впливи та їх плани. Було чітке розуміння, що за умови німецької підтримки гетьману, відокремлений виступ проти нього не матиме успіху й закінчиться розгромом повстанців. І. Оліфер прислухався до думки січових стрільців, розпустив свій відділ, а сам виїхав із Олександрівська[32].

Через кілька тижнів після гетьманського перевороту по всій території України розпочалася реставрація поміщицького землеволодіння. На села вийшли німецькі, австро-угорські та офіцерські карні відділи, які контролювали ці процеси та займалися реквізицією сільгосппродукції. Селянство, доведене до відчаю, почало об’єднуватися у повстанські загони і чинити опір. Були спроби залучити до протиселянських операцій відділи січових стрільців. Зокрема, з Олександрівська було вислано одну сотню УСС у околиці Дніпрових порогів. На початку операції керівництво стрільців зауважило, що з селянами воювати відмовляється. Протекція В. Габсбурга дозволила «зам’яти» цей непослух наказам керівництва і проти УСС не були вжиті дисциплінарні заходи. Прибувши на вказане місце, січові стрільці налагодили зв'язок із повсталими, і «зібравши так собі про око, дещо попсованої зброї й харчів, повернулися до Олександрівська. Так само поступали на виправах стрільці й опісля»[33].

Зростаюче невдоволення державою П. Скоропадського породжувало різні опозиційні течії та рухи, які по іншому бачили майбутнє України. Серед певних українських кіл, зокрема Запорізької дивізії, визріла ідея проголосити Гетьманом України саме В. Габсбурга. Цю ідею підтримував і П. Болбочан, який був готовий надати свої війська для реалізації цього задуму. В силу різних обставин, зокрема й через несприятливу політичну ситуацію, архікнязь Габсбург цю ідею відкинув. Для Болбочана ж ця історія ледь не мала фатальні наслідки: одного дня Україну облетіла вістка, що командир Запорізької дивізії підняв повстання проти Скоропадського, захопив Олександрівськ і проголосив себе новим Гетьманом. Щоби залагодити справу, полковнику довелося терміново їхати до Києва[34].

Нерозважлива політика П. Скоропадського призвела до масових селянських повстань. Австрійське військове командування, вражаючи на національність січових стрільців та знаючи про їх вплив серед місцевого населення, вирішило використати Легіон УСС для заспокоєння повсталого селянства в околицях Єлисаветграду[35]. В першій половині червня туди з Олександрівська було відправлену усю групу архікнязя В. фон Габсбурга[36].

У Олександрівську, після виїзду січових стрільців, далі зріло невдоволення політикою П. Скоропадського. За спогадами одного з учасників революційних подій Г. Гордієнка, населення Олександрівська всіх національностей слабо підтримувало Українську Державу. Не дивно, що повстання Директорії УНР знайшло активну підтримку серед місцевого населення. У листопаді 1918 р. семінаристи і вільні козаки без бою роззброїли Державну варту. Олександрівськ опинився у руках повстанців, а з довколишніх сіл почали прибувати значні повстанські загони, але вони були погано організовані і озброєні. З кадрів 47-го пішого полку почав формуватися Хортицький полк армії УНР.

Після здобуття влади в Олександрівську представники Директорії УНР оголосили мобілізацію молоді у військо. Прибуло багато молодих людей, які бажали захищати незалежність України, але відчувався брак грошей на їх утримання, зброю, одяг. Мобілізована молодь почала розходитися, а Хортицький полк відійшов із міста. Вільне козацтво, піддавшись агітації махновців, роззброїло старшин і вступило до Революційної повстанської армії України Н. Махна. Незабаром до Олександрівська повернулася радянська влада[37].

 

[1] Антонов-Овсиенко В. Записки о гражданской войне. – М.: Высший Военный Редакционный Совет, 1924. – Т. 1: Октябрь в походе. – С. 117.

[2] Бондаренко В. Гаврило Гордієнко – вільний козак з Олександрівська, науковець і громадсько-політичний діяч української діаспори // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя: ЗНУ, 2010. – Вип. XXVIII. – С. 157.

[3] Думін О. Історія Лєгіону Українських Січових Стрільців. 1914-1918. – Львів: Червона калина, 1936. – С. 253.

[4] Тепер у межах Південного мікрорайону м. Запоріжжя.

[5] Заклинський М. Стріча УССів із Запорізькою дивізією (З воєнних спогадів) // Новий час. – 1935. – 30 січня.

[6] Ймовірно, мова йде про один з курганів доби енеоліту-бронзи, як розташовані в околицях Біленького.

[7] Ріпецький С. Українське січове стрілецтво: визвольна ідея і збройний чин [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.exlibris.org.ua/uss/part3.html

[8] Турченко Г. Південна Україна на зламі епох (1914-1922 рр.). – Запоріжжя: Просвіта, 2005. – С. 110.

[9] Шандрук П. Німецькі «союзники», большевики і білогвардійці // Свобода. – 1958. – 29 травня.

[10] Селезньов Ф. Олександрівськ у дні революції // Жовтень на Запоріжжі: збірник спогадів учасників боротьби за встановлення і утвердження Радянської влади на Запоріжжі. – Дніпропетровськ: Промінь, 1969. – С. 45-46.

[11] Рахальський І. Зустріч УССів із Запорожцями // Свобода. – 1955. – 8 квітня.

[12] Заклинський М. Стріча УССів із Запорізькою дивізією …

[13] Тепер – с. Приморське Василівського р-ну Запорізької обл.

[14] Мемуари Вільгельма Габсбурга, Полковника УСС, начало писання їх 28/ІХ-1919 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.web.archive.org/web/20070220141347/http://spilka.webua.org/library/habsburg.html

[15] Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот із династії Габсбургів: Науково-документальне видання. – К.: Темпора, 2011. – С. 36-37.

[16] Турченко Г. Південна Україна на зламі епох… – С. 149.

[17] Горак С. Славетний командир «запорожців». Полковник Петро Болбочан: таємниці життя і боротьби українського воєначальника // День. – 2008. – 18 квітня.

[18] Мемуари Вільгельма Габсбурга, Полковника УСС, начало писання їх 28/ІХ-1919…

[19] Гірняк В. Полк. Василь Вишиваний. – Вінніпег: Видання Д. Микитюка, 1956. – С. 27.

[20] Турченко Г. Південна Україна на зламі епох… – С. 145, 148-149.

[21] Турченко Г. Українські січові стрільці на Запоріжжі // Воєнна історія Наддніпрянщини та Донщини. Збірник наукових праць. – К., 2011. – С. 287.

[22] Снайдер Т. Червоний князь: монографія. – К.: Грані-Т, 2011. – С. 101.

[23] Тепер у межах м. Запоріжжя.

[24] Шемет С. Полковник Петро Болбочан: замітки до історії Запорожського Корпусу 1917-1919 рр. // Хліборобська Україна. – Відень: Видання Українського Союза Хліборобів-Державників. – Кн. Четверта. – Рік 1922-1923. – Зб. VII-VIII. – С. 208.

[25] Шемет С. Полковник Петро Болбочан … – С. 208-209.

[26] Шемет С. Полковник Петро Болбочан … – С. 209.

[27] Шемет С. Полковник Петро Болбочан … – С. 208-210.

[28] Заклинський М. Українські Січові Стрільці в Східній Україні // Свобода. – 1951. – 30 січня.

[29] Бондаренко В. Гаврило Гордієнко – вільний козак з Олександрівська… – С. 157.

[30] Турченко Г. Південна Україна на зламі епох… – С. 138-139.

[31] Ріпецький С. Українське січове стрілецтво: визвольна ідея і збройний чин [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.exlibris.org.ua/uss/part3.html

[32] Гірняк В. Полк. Василь Вишиваний… – С. 16.

[33] Думін О. Історія Лєгіону Українських Січових Стрільців… – С. 259.

[34] Горак С. Славетний командир «запорожців»…

[35] Тепер – Кропивницький.

[36] Думін О. Історія Лєгіону Українських Січових Стрільців… – С. 259.

[37] Бондаренко В. Гаврило Гордієнко – вільний козак з Олександрівська… – С. 157.

 

 


« повернутися

gromada.org.ua

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь